9 травня – день скорботи, а не день тріумфу

Чому 9 травня – світлий день перемоги над нацистською Німеччиною – роз’єднує, а не з’єднує Україну? Хіба хтось з українців жалкує, що нелюд Гітлер програв війну? Чому ж тоді вже кілька років поспіль у цей день ми з тривогою чекаємо зіткнень людей різних політичних поглядів? Та й раніше у ставленні до свята Перемоги ми аж ніяк не були однаково миролюбні і солідарні.
Залишимо історикам сперечатися і шукати відповіді на питання, чим була для України війна, котру ми традиційно називаємо Великою Вітчизняною, хто з ким і за що насправді воював, хто був героєм і хто - зрадником. Це практично безмежна тема. Щоб ґрунтовно у ній розібратися одних емоцій замало, потрібні глибокі знання фахівців-учених. Але й нам, усім громадянам України - не історикам, можна і потрібно знайти коротке й чітке спільне бачення тієї війни. Хоча б для того, щоб сьогодні онуки і правнуки учасників війни не воювали один з одним у лавах різних, ворожих один одному, демонстраціях.
Хай кожен спробує відповісти на питання: як я ставлюся до війни? Не лише до Великої Вітчизняної чи Другої світової, а взагалі до війни?
Відповідь не така вже й проста, як здається. Так, війна ніколи не була й не буде потрібна тому, хто заробляє на життя чесною працею. Ні хліборобу, ні шахтарю, ні лікарю з учителем війна не потрібна. Та й будь-якій нормальній людині війна не може подобатися. Але чому ж тоді серед нас так багато тих, для кого 9 травня – день закінчення війни – не день скорботи за загубленими людськими життями, а, насамперед, - день гордості, що ми перемогли! Ми святкуємо перемогу у війні чи сумуємо за смертю мільйонів? Це все-таки різне.
Ми завжди відзначали 9 травня за традиціями СРСР. А в тій державі ця дата мала насамперед ідеологічне призначення. Та держава так ніколи й не забезпечила ветеранам війни гідне життя, не встановила поіменно всіх загиблих, не потурбувалася навіть, щоб поховати по-людськи всіх своїх полеглих у боях солдатів – так і зотліли кістки сотень тисяч радянських солдатів просто неба по лісах і болотах. Зате не скупилася на пам’ятники і грандіозні військові паради з салютами. І все для того, щоб люди, згадуючи ту війну, постійно насолоджувалися тим, що вони – переможці чи нащадки переможців. Для чого? А щоб громадянам СРСР хотілося воювати, щоб не виникало у них масового протесту проти нової війни, яку політбюро КПРС вирішить розпочати (як-от у Афганістані). Адже війна – це так героїчно! Так приємно бути переможцем! І не повинні були радянські люди думати, що війна – це страшна біда, що на війні чиниться найбільший злочин – там вбивають людей!
Ми маємо нарешті перестати відзначати 9 травня за правилами СРСР. Хай Росія, раз вона вважає себе спадкоємцем радянської імперії, продовжує це робити. Кремль ще хоче воювати (проти України вже воює), йому треба, щоб росіяни пам’ятали ту війну лише як військовий тріумф. Це Кремль хай шукає «фашистів», щоб виправдати свої війни. А нам навіщо?
Був такий французький льотчик Франсуа де Жоффр. Під час Другої світової війни воював на німецько-радянському фронті у складі славнозвісного французького авіаполку винищувачів «Нормандія – Німан». Воював добре, збив одинадцять ворожих літаків, нагороджений двома радянським бойовими орденами. Втратив на війні не одного друга, та й сам одного разу чудом врятувався від жахливої смерті, коли викинувся з палаючого літака і приводнився з парашутом в холодне лютневе Балтійське море. Написав невеличку книгу спогадів про «Нормандію – Німан», яку в 1960 році видали в СРСР російською мовою. Колись, у молоді роки, мені довелося її прочитати.
Закінчив де Жоффр свої спогади ось таким епізодом. 1949 року він з однополчанином відпочивав в австрійських Альпах, катався на лижах. Лижним інструктором до них приставили молодого австрійця. Коли добре вже познайомилися і розговорилися, раптом з'ясувалося, що австрієць – теж колишній льотчик-винищувач, воював, і навіть у тих самих місцях, що й французи. Тобто, майже напевне зустрічалися у повітряному бою як вороги. Француз пише, що в першу хвилину, коли вони це усвідомили, то зиркали на австрійця, а він на них - вовком. А потім… розсміялися! І потисли один одному руки. Війна закінчилася, пише француз, «велика розмова» між нами відбулася в небі чотири роки тому, а зараз мир.
Досі пам’ятаю, як мене тоді неприємно здивувала і навіть обурила поведінка французьких льотчиків! Як це так!? Це ж ворог! Чому хоча б не дали по пиці тому фашисту? Та я б на їхньому місці!
Пройшло чимало років, коли я, нарешті, зрозумів, що правильно вчинили французькі льотчики, а не я б на їхньому місці. У них, виявилося, правильне ставлення до війни. Забувати її не можна, але й жити нею, коли вже не стріляють, не прощати вчорашнім ворогам, кожного року тішитися перемогою бучними військовими парадами і гучними прокльонами "фашистів" – теж не можна. Ненависть минулого, писав де Жоффр, пояснюючи «братання» з вчорашнім ворогом, могла завадити нам побачити майбутнє.
Ось так вони ставляться до війни, тому й згадують кожного травня жертви Другої світової разом, без злоби, протистоянь та прокльонів  – і німці, і французи.
Ми, українці, теж мусимо ставитися до війни як до загальної людської біди, яку потрібно пам’ятати лише для того, щоб вона не повторювалася. Нам теж треба забути про тріумф переможців і про ненависть, щоб бачити і творити гідне нас майбутнє. Інакше жахи війни для нас ніколи не закінчаться, так і будемо все життя воювати, вишукувати серед себе «фашистів», калічачи і себе, і своїх нащадків.
Олег Іващук