Прощання з імперськими традиціями

Історично склалося так, що 9 травня для багатьох українських родин – свято. Свято перемоги у війні з нацистською Німеччиною – найкривавішої війни за всю історію людства. Точніше, саме так трактувало події тих років керівництво СРСР – останньої імперії, котра трималася на крові, страху й брехні.
Не є великим секретом той факт, що до 1965 року 9 травня у Радянському Союзі навіть не був вихідним днем і якихось особливих урочистостей не організовували, бо не було відповідних розпоряджень від Компартії, яка приватизувала й монополізувала всі заслуги тих народів та націй, які втрачали найкращих своїх представників, захищаючи Батьківщину. Таку "скромність" керівництва СРСР пояснити не дуже важко: радянська еліта завжди боялася свого народу. Звичайно, особливий страх викликали громадяни, які пройшли війну, отже, були рішучими й умілими воїнами, багато з яких до того ж побували в країнах Європи, бачили, як живуть люди в інших країнах, а тому могли почати ставити "незручні" для керівництва питання. Звісно, влада робила все, аби не надати таким громадянам зайвого приводу збиратися з бойовими побратимами, спілкуватися й обговорювати стан речей у державі, бо є ризик отримати з подібних зібрань рушійну силу, яка б змела запліснявіле радянське керівництво набагато раніше, ніж наприкінці минулого століття.
Спливав час, ветерани ІІ світової та Великої вітчизняної помирали від старих ран, а радянська агітаційна машина працювала на повну потужність без свят і вихідних. Починаючи з 1965 року, все більш урочистими ставали заходи, присвячені Перемозі, все більш палкими – промови, все більш вирішальною та визначальною – роль партії на полях бою. І, звісна річ, на офіційному рівні ніхто не говорив про очевидне – про те, що святом 9 травня є лише для партійної комуністичної верхівки, яка завдяки черговому переділу світу укріпило своє становище в СРСР та посилило власний вплив у зарубіжжі. А для всіх народів, які брали участь у найбільш кривавому військовому конфлікті в історії людства, цей день є, швидше, днем пам’яті за тими, хто не повернувся з війни.
Людство зробило певні висновки з часів ІІ світової війни. За її підсумками міжнародна спільнота ухвалила цілий ряд документів та створила кілька структур, спрямованих на недопущення повторення жахливих подій, свідками котрого стало людство в середині минулого століття. Зокрема, немало було зроблено для захисту мирного населення, котре під час військових конфліктів зазнає аж ніяк не меншої кількості втрат, аніж безпосередні учасники бойових дій, захисту поранених та військовополонених. Це – Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 року, Женевська конвенція про статус біженців та, звісно, Декларація про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин та співпраці між державами у відповідності до Статуту ООН.
Останній документ, зокрема, зобов’язує кожну державу утримуватись від загрози силою або її застосуванням з метою порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави чи в якості засобу вирішення міжнародних суперечок, в тому числі територіальних суперечок, і питань, що стосуються державних кордонів. "Так само держава зобов’язана утримуватися від загрози силою чи її застосування з метою порушення міжнародних демаркаційних ліній, таких як лінії перемир’я, встановлених чи таких, які відповідають міжнародній угоді, стороною якої є дана держава чи якої ця держава зобов’язана дотримуватися на будь-якому підґрунті", – йдеться в Декларації.
Але будь-яка угода варта чогось лише за умови її дотримання всіма сторонами. Адже ще канцлер Німеччини Отто Фон Бісмарк казав, що угода з Росією не варта й паперу, на котрому підписана. Такий собі суб’єкт міжнародного права, як Російська Федерація, останнім часом, здається, робить усе, аби відновити колишню велич Радянського Союзу, причому неабияке значення для Кремля відіграє відновлення державних кордонів колишнього СРСР.
За умови проведення агресивної загарбницької політики будь-якою державою в першу чергу завжди страждають сусіди. Україна не є виключенням: збройна окупація Криму, безумовно, є актом агресії, який грубо порушує відповідні норми міжнародного права. Майже шістьма роками раніше постраждала Грузія: внаслідок збройного конфлікту з Росією ця держава втратила свої території в Абхазії та Південній Осетії. Ба більше: в березні почався збір підписів під петицією до президента США Барака Обами щодо повернення Росії Аляски.
Отже, не буде перебільшення стверджувати, що керівництво Росії в особі Володимира Путіна намагається не лише реанімувати радянську імперію в межах її колишніх кордонів, а й надалі продовжити загарбницькі дії щодо сусідніх держав. Все це відбувається на фоні невпинного "затягування гайок" всередині РФ: триває наступ на громадянські свободи росіян, режим в державі стає все більш тоталітарним, за підтримки Кремля розвиваються націоналістичні рухи. Все це супроводжується ігноруванням позиції міжнародної спільноти, зомбуванням росіян за допомогою преси та телебачення – незалежні ЗМІ, до речі, просто закривають або в кращому випадку "витискають" в інтернет, аудиторія якого в Росії набагато менша, аніж телевізійна. У результаті більшість громадян Росії вважає анексію Криму правильним вчинком своєї влади, вони з готовністю підхоплюють лозунги, народжені радянською агітаційною машиною й навіть висловлюють готовність брати участь у загарбницьких діях проти своїх сусідів зі зброєю в руках.
За таких умов 9 травня є чудовим приводом для російської верхівки згуртувати бідний, агресивний та обдурений народ навколо імперських амбіцій: перемога у війні, розгром ворога та світове панування. Втім, ця дата є приводом і для українців – вклонитися пам’яті тих, хто загинув у боях як проти нацистської Німеччини, так і проти людожерського радянського режиму. І пояснити своїм рідним та близьким, що 9 травня громадяни Української держави мають сприймати не як свято, а день Пам’яті й жалю за жертвами двох найкривавіших режимів у історії людства.
Ю. Сандул