До 99-річчя Акту злуки Української Народної Республіки та Західно-Української народної Республіки

У період феодальної роздробленості Київської Русі її найсильнішими складовими були князівства Галицько-Волинське, створене у 1199 році Романом Мстиславовичем, і Володимиро-Суздальське, а також Новгородська республіка. Під час правління Данила Романовича Галицького 2/3 сучасних українських, а також частина білоруських, польських і литовських земель входили до складу Галицько-Волинського князівства, яке з 1253 року, після коронації Данила, перетворилось на Руське королівство. Але після смерті його онуків династія Романовичів закінчилась. В наслідок цього держава зникла з історичної карти. Галичина у 1349 році була приєднана до Польщі. Більшість Чернігівщини, частина Переяславщини та Новгород-Сіверщини відійшли до Московської держави. А всі інші землі увійшли до складу Великого князівства Литовського. Згодом Буковина потрапила під владу Туреччини, а Закарпаття Угорщини. Після 3-х поділів Польщі 1772-74, 1793 і 1795 років українські землі були розділені між Російською, Австро-Угорською та Пруською імперіями. Останній дісталась Лемківщина. Але розділений український народ увесь цей час прагнув до об’єднання в єдиній українській державі.
У результаті лютневої революції 1917 року в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії постали дві українські держави: Українська Народна Республіка (УНР) та Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Вони відрізнялися між собою політичними, економічними, соціальними і міжнародними орієнтирами. Це було зумовлено як історичною долею цих земель, так і обставинами, що склалися.
В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у той час як у ЗУНР основним було національне питання. Також суттєво відрізнялась у правах еліта двох держав. При владі в УНР знаходились молоді діячі, які у своїй діяльності значною мірою сповідували революційний романтизм. Уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, що мали великий досвід парламентської боротьби і в своїй діяльності виходили з потреб моменту.
Незважаючи на розбіжності і власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям смертельної небезпеки дійшли згоди про об'єднання.
Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у загрозливій ситуації перед обличчям польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної допомоги. П. Скоропадський пообіцяв підтримку. До Львова було відправлено спеціальну комісію. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: "Державному Секретаріатові проробити потрібні заходи до з'єднання всіх українських земель в єдину державу".
Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які привели до повалення Гетьманату, а також перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію.
Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об'єднавчому процесу.
1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». На засіданні 3 січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР, в якій, зокрема, зазначалося: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з'єднання ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку».
Невдовзі 36 галицьких делегатів виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений до першої річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. Погожого морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибраний Софіївський майдан у Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О 12 год. над колонами пролунало «Слава», прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський оголосив грамоту — ухвалу УН Ради і передав її голові Директорії В. Винниченку. У відповідь член Директорії Ф. Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначалося: «...Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...».
Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під давніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця. Наступного дня Трудовий Конгрес майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ухвалив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став тризуб.
Проте до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення злуки Директорія під тиском Червоної Армії змушена була покинути Київ. На плечі ЗО УНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галиччани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920 р. Та попри всі негаразди Акт злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального об'єднання українських земель у єдиній соборній державі.
Директор районного народного
краєзнавчого музею ім. О.І. Ціпко
М. М. Марченко

 

Таксон: