Матросівці землі Херсонської

Три офіцери - Губайдулін М.Х. - гвардії лейтенант, Харченко С.А. - гвардії молодший лейтенант, Кочнєв С. І. - молодший лейтенант, Галенко І.Г. - сержант, Омаров Омар - рядовий.

Харченко і Галенко - українці, Кочнєв - росіянин, Гу­байдулін - башкир, Омаров - азербайджанець.

За межами нашої країни тричі повторили подвиг О.Матросова в роки Великої Вітчизняної війни херсонці І.Т. Гришин,  Д.Т. Гридасов, В.П. Майборський.

Відомо, що лише троє воїнів залишилися в живих.

Один із них - Майборський Володимир Петрович - корінний житель Херсона, проживав у селі Зіньки Білогірського району Хмельницької області. Помер у 2003 році.

Лишився в живих і Степан Іванович Кочнєв, який повторив подвиг Олександра Матросова на Нікопольському плацдармі. Лише в 1966 році помер у місті Челябінську.

 

Степан Іванович Кочнєв

Серцем зупинена кулеметна черга ...

У боях на Великолепетиському напрямку трьома воїнами був повторено подвиг, що увійшов в історію війни, як подвиг Олександра Матросова. На території Херсонщини подібний подвиг здійснили п'ять військовослужбовців. У критичні моменти, допомагаючи наступу, рятуючи товаришів, вони грудьми лягали на ворожі дзоти.

Степан Іванович народився 23 жовтня 1910 року в селі Борисові Муромського району Володимирської області. Якщо вірити міфу, то рідне село Степана Івановича знаходиться за 4 кілометри від села Карачарово – батьківщини билинного героя Іллі Муромця. Ілля Муромець почав здійснювати свої подвиги у 33 роки, а до цього він хворів, і сиднем сидів на печі.

Степан Іванович свій подвиг здійснив у 33 роки, але, на відміну від Іллі Муромця, він у віці 20 років закінчив Володимирський промислово-економічний технікум, і за розподілом почав працювати у місті В`язники Іванівської області на посаді інструктора районного споживчого товариства.

У 1933 році Степан Іванович повернувся в місто Муром, і поступив працювати в міське споживче товариство на посаду плановика. А з 1934 року працював на заводі «Станкомаш» і на спирто-водочному заводі на посаді фінансиста.

У 1937 році він переїхав у місто Челябінськ, і працював у Воєнторзі – на початку заступником головного бухгалтера, а перед мобілізацією – головним бухгалтером.

У жовтні 1942 року Ленінським військкоматом міста Челябінська Степан Іванович був призваний у Червону армію. У тому ж році на фронті загинув його старший брат Максим Іванович Кочнєв.

З листопада 1942 року по вересень 1943 року Степан Іванович навчався на прискорених курсах молодших лейтенантів у місті Киштимі. 1 грудня 1943 року прибув до 66-го стрілецького полку 61-ї стрілецької дивізії 10-го гвардійського корпусу 28-ї армії на посаду командира взводу. Полк на той час вів бої на лівому березі Дніпра, на південь від міста Нікополя.

31 грудня 1943 року (за іншими даними 20 січня 1944 року) 2-й батальйон полку вів бій за висоту 11,9 в п'яти кілометрах на північний захід від села Нова Катеринівка (нині в Горностаївському районі Херсонської області). В ході атаки стрілецький взвод 4-ї стрілецької роти, 66-го стрілецького полку, 61-ї стрілецької дивізії, 28-ї Армії під командуванням молодшого лейтенанта Кочнєва вів бій проти фашистів, що скажено опиралися. Могутня оборона з декількома рядами траншей, з великою кількістю вогневих точок була серйозною перешкодою на шляху наших військ. Артилерія била по фашистському передньому краї, потім її удари були перенесені в глиб оборони. Батальйон капітана Калашнікова перейшов а атаку. Взвод Степана Кочнєва вирвався вперед. І раптом артилерія ворога, що на годину замовчала, знову «запрацювала». Кочнєв вивів взвод  з-під згубного вогню. Зненацька «ожив» ще один дзот. Кулеметні черги в упор били по атакуючим. Взвод заліг, піднятися було неможливо.

Кілька людей поривалися знищити кулеметну точку, але не могли піднятися, багато з них були вбиті, або поранені. Командир взводу послав групу бійців обійти дзот справа. Вона робила спробу повзком мінувати зону обстрілу. Німці їх помітили, і відкрили сильний кулеметний вогонь. Ближче всіх до кулемета виявився молодший лейтенант Кочнєв. Він, скориставшись тим, що увага німецького кулеметника була зосереджена на цій групі бійців,  спробував повільно підповзти до цілі. Це йому вдалося. Положення у групи бійців, які потрапили під обстріл дзоту, було безвихідним. Одного за одним німці виводять їх з ладу. Чекати далі було неможливо. Кочнєв кинув гранату в амбразуру дзоту, але вона не розірвалася! Буває так — безглуздо змінює солдатське щастя в самий відповідальний момент.

Кочнєв поранений. Можна подумати про госпіталь. Тільки приймає Степан Іванович інше рішення. Піднімається він на весь зріст, і кидається на амбразуру ... Замовкає кулемет. З криками «Вперед!», «Ура!» бійці уриваються в траншеї ворога, і займають їх.

Молодший лейтенант Степан Іванович Кочнєв був представлений до звання Героя Радянського Союзу посмертно. На могильній плиті було висічене і його ім'я.

Подання було підтримане аж до Військової ради 28-ї армії, але наказом по військам 4-го Українського фронту № 89 від 11 лютого 1944 року Степан Івановича Кочнєва було нагороджено орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня. Нагорода не відповідає подвигу. Цим орденом під час Великої Вітчизняної війни були нагороджені понад 900 тисяч чоловік. За подібні подвиги 160-ти бійцям було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Між тім, Степан Іванович Кочнєв залишився живий. Вранці 1 січня 1944 року над амбразурою дзота його, важко пораненого в плече, без свідомості, виявили німецькі солдати, і взяли в полон. Кчнєв пройшов через весь жах фашистських концентраційних таборів, не зламався, не зігнувся. Він був поміщений в шталаг № 367 в місті Честохові (Польща). 8 квітня 1944 року був переведений у шталаг № 3а в Луккенвальді (Німеччина). 24 квітня 1945 року в містечку Кляусдофер він був звільнений з полону частинами Червоної армії. До 23 червня 1945 року перебував на лікуванні в евакуаційному госпіталі № 5026. Після чого проходив спеціальну перевірку в офіцерському таборі № 269 в місті Бутцен. Перевірка продовжилася після повернення в СРСР у місті Суслангер Марійської республіки до 23 листопада 1945 року, після чого він був звільнений у запас.

До 1966 року Степан Іванович Кочнєв жив у Челябінську. Працював головним бухгалтером в УРС Кіровського заводу, та інших організаціях. Жив у районі КБС. У Челябінську залишилася жити його донька Роза, 1937 року народження.

У військкоматі Тракторозаводського та Ленінського районів зберігається особиста справа молодшого лейтенанта Степана Івановича Кочнєва. В автобіографії, написаній ним власноручно, не описані обставини, за яких він отримав важке поранення. Інформація про його героїчний вчинок з'явилася у збірнику «Безсмертні подвиги», що вийшов у 1980 році. Укладачі А. П. Коваленко і А. А. Сгібнєв. Авторам вдалося на підставі архівних даних Міністерства оборони встановити прізвища 263 бійців, які під час Великої Вітчизняної війни закрили своїми тілами амбразури дзотів противника. Семеро з цього списку, всім смертям на зло, вижили. Серед них опинився і Степан Іванович Кочнєв.

Помер С.І. Кочнєв через 22 роки після його останнього бою. Похований у Челябінську.

Степан Іванович Кочнєв являв собою дивне поєднання безстрашності, відданості офіцерському боргу, героїзм на фронті, і великої скромності у повоєнному житті. З високим ступенем імовірності можна припустити, що він не розповідав про свій подвиг не тільки колегам по роботі, друзям, але і своїм близьким та рідним. (Архів МО СРСР, ф.61 сд. Оп.1, д.3, л.75-76; Микола Диндикін, м. Озерськ; Книга памяти Великолепетихского района Херсонской области, Страницы горя и бессмертной славы, Херсон «Приднепровье» 1994, с. с. 29-30).

Іван Андрійович Галенко

Народився 10 червня 1924 року у сім'ї шахтаря в селі Дмитрівці Сніжнянського району Донецької області. До початку війни Ваня закінчив 5 кла­сів. Важке матеріальне становище сім'ї привело до того, що тринадцятирічному Галенку довелося залишати шко­лу і йти на роботу. Він працює листоношею, а пізніше - учнем колгоспної кузні, у свого рідного дядька. За короткий час Ваня став майстром своєї справи. Він був працелюбним, виконавчим, красивим хлопцем. Допомагав односель­цям, турботливо відносився до своїх рідних. Незадовго до початку війни вступив у комсомол.

В перші дні війни був призваний у Червону Армію. Навчався снайперській спра­ві, швидко став відмінним стрільцем розвідувального під­розділу. Службу проходив у 160-ому гвардійському стріле­цькому полку 54-ої гвардійської Макіївської ордена Леніна, Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова стрілецької дивізії.

В середині січня 1944 року взяв участь у розвідці боєм на Нікопольському плацдармі між селами Зелене та Верхній Рогачик Великолепетиського (нині Верхньорогачицького) району Херсонської області. 18 сміливців під командуванням досвідченого, хороброго офі­цера, помічника начальника штабу полку старшого лей­тенанта Панасенка, вийшли на завдання. Серед вісімнад­цяти був і Іван Галенко. Нічна темрява й умілі дії бійців допомогли групі успішно перейти лінію фронту, заглиби­тись у тил ворога, і зібрати цінні дані про укріплення та вогневі точки ворога.

В ході нічного пошуку були втрати і серед розвідників. Несподівано на шляху групи запрацювала одна з вогневих точок. Тоді кращий снайпер полку Іван Галенко метнувся вперед, і своїм тілом закрив амбразуру.

... Підрозділ бойове завдання виконав. Через кілька днів війська 5-ї Ударної армії перейшли в наступ, і разом з 3-ю гвардійською, та 28-ю арміями ліквідували Ніко­польський плацдарм.

... А важко поранений Галенко був винесений товаришами з поля бою. Знаходячись в санаторній частині села Косаківка Нижньосірогозького району він помирає.

У квітні 1944 року сержант І. Г. Галенко був нагороджений Ор­деном Червоної Зірки посмертно.

Івану Григоровичу Галенку в селі Косаковка встановлено пам'ятник, його іменем названо піонерську дружину Новопетрівської ЗОШ і-ІІІ ступенів, його ім'я носить центральна вулиця села Косаківка.

                                                  Омаров Омар Кадир-огли

Народився у 1922 році в азербайджан­ському селі Мелікенд (за іншими даними – Іокчай) Геокчаєвського району Азербайджану. Школу закінчив у переддень війни.

Воював рядовий Омар у передгір'ях Кавказу, звільняв Таганрог, міста і села України. Він навчився відмінно орієнтуватися в бойовій обстановці. Часто Омар проводив бесіди з солдатами, допомагав своїм земля­кам писати листи додому.

Омар Омаров, як і Степан Кочнєв, воював у складі 61-ої стрілецької дивізії 28-ої армії на Нікопольському плацдармі. Бої тут не затихали.

28 листопада 1943 року перед його ротою було по­ставлене завдання вибити ворога із безіменної висоти північніше хутора Соломки Горностаївського району на Великолепетись-кому напрямку.

Рота йшла в наступ. На шляху виявився ворожий дзот, який змусив воїнів залягти. Треба було змусити його замовчати. А попереду була рівна, зовсім відкрита місцевість. Добровольцем пішов Омар. Він повільно повз до ворожого дзоту, а товариші напружено, із хвилюванням, стежили за кожним його рухом. Через декі­лька хвилин він підповз до ворожого дзоту. Пролунали два вибухи: кинуті дві гранати Омара досягли цілі. Рота пішла у наступ. Але несподівано знову почав сіяти смерть во­рожий кулемет. Атака захлинулася. І в цю мить бійці побачили Омара Омарова, що біжить до дзоту. Довгими показалися секунди. Гранат в Омара вже не було. Замовчати кулемет він змусив своїми грудьми. Рота знову кинулася вперед. Висота була узята. Син азербайджанського народу загинув на Херсонській зе­млі, але приніс визволення українським братам і сестрам (Книга памяти Великолепетихского района Херсонской области, Страницы горя и бессмертной славы, Херсон «Приднепровье» 1994, с. 30-31).

Губайдулін Мінгалі Хабібулович

Народився 8 березня 1923 року в селі Уршакбаш-Кармалі Міякинського району Башкирської АРСР. Тут закінчив школу.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, був призваний в армію. На фронті з 1942 року.

8 березня 1944 року на Херсонщині повторив подвиг Матросова.

Звання Героя Радянського Союзу привласнено Указом Президії Верховної Ради СРСР від 3 червня 1944 року посмертно.

За прикладом Олександра Матросова.

8 березня 1942 року, біля села Дудчани Нововоронцовського району, повторив подвиг Матросова.

Перед цим кілька днів стояло затишшя. Вибравши вільну хвилину перед боєм, Мінгалі написав лист своїм батькам. Син слав їм привіт з берегів Дніпра, зі степів далекої України. Він просив поклонитися просторим полям Башкирії, своєму селу, усім рідним і знайомим.

Рано вранці 8 березня 1944 року командир першого батальйону гвардії майор Поляков зібрав усіх командирів рот і взводів. Задача була складна. Належало викинути гітлерівців з їхніх укріплень на одному з курганів, і зайняти його. Це завдання було покладене на кулеметний взвод гвардії лейтенанта Мінгалі Губайдуліна.

Командир 309-го гвардійського стрілецького полку гвардії майор Пеньков так описує цей бій: «Губайдулін повів свій взвод на штурм дзоту. Ворог відкрив нищівний вогонь. Здавалося, до вогневої точки підійти неможливо, але безстрашність і свідомість свого військового боргу вели Губайдуліна вперед, і вперед.

Діставшись до дзоту на близьку відстань, Губайдулін кинувся до амбразури, але в цей час був важко поранений, однак ще не утратив свідомості, продовжував командувати взводом, і повзти до амбразури. У чотирьох кроках від неї він, зібравши всі сили, кинувся вперед, і своїм тілом прикрив її, давши можливість взводові знищити два інших ворожих кулемети».

Жителі села Дудчани свято шанують пам'ять про відважного і вірного сина башкирського народу. Про нього, про його подвиг розповідає стенд місцевого музею бойової слави. Його ім'я носила піонерська дружина школи.

У Бериславі одна з вулиць названа його ім'ям. У Херсоні — бульвар. Пам'ятають свого земляка і учні середньої школи в селі Уршакбаш-Кармалі Міякінського району, де народився і виріс герой. Школа носить його ім'я (Герои твои, Херсонщина, Симферополь „Таврия” 1980, с. 186).

Харченко Семен Андрійович

Народився в 1915 році в селі Олексанрівка Ольгінського району Донецької області. Семен Андрійович Харченко (1 вересня 1915 — 12 березня 1944) — командир взводу 147-го гвардійського стрілецького полку (49-я гвардійська стрілецька дивізія, 28-а армія, 4-й Український фронт), гвардії молодший лейтенант.

Ко­ли розпочалася Велика Вітчизняна війна, був призваний у армію, потім направлений на фронт. На Херсонській зем­лі в районі села Садового він у жорстокому бою з ворогом 12 березня 1944 року повторив подвиг О. Матросова - закрив тілом амбразуру ворожого дзоту.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 3 червня 1944 року йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Гвардійці взводу молодшого лейтенанта Харченко в ніч­ний тиші вийшли на берег Дніпра. Востаннє перевірили зброю, засоби переправи. Першим в 147-ому стрілецькому полку повинен був переправитись через Дніпро другий батальйон, а в цьому батальйоні першими були харченківці.

Семен Харченко — загартований в боях командир — знав, яке відповідальне завдання доручене його взводові. За­довго до цієї ночі він готував своїх бійців до нелегкої справи подолання широкої річки, можливо навіть під вогнем воро­га. Знав – той піде першим, хто вміє плавати. Він точно знав місце висадки десанту, як розташувати вогневі засоби на «п'ятачку», коли ворог почне атакувати, в якому напрямку розвивати наступ, якщо фашисти по­чнуть відступати. Все це було обговорене до найменших дрібниць з командиром батальйону. Не знав лише Семен Харченко, як буде себе вести ворог, коли човни з бійцями вийдуть на гладінь річки, і стануть майже беззахисними.

І як часто буває, на долю взводу випав найгірший варі­ант. Коли бистрина течії Дніпра лишилась позаду, з берега вдарив спочатку один, а потім ще кілька кулеметів. Потім ворожі міномети... Закипіла навколо вода. Але чов­ни все йшли, і йшли через цей клекіт, і не чути було сто­гонів поранених.

З незначними втратами, взвод все-таки «зачепився» за правий берег. З річки було виявлено місце розташування двох німецьких дзотів. Адже ці вогневі точки інтенсивно і прицільно обстрілювали смуги переправи. Харченко, зва­живши бойову обстановку, поділив взвод на дві штурмові групи - на кожну по дзоту — і повів їх в атаку.

А в цей час почали переправу інші підрозділи другого ба­тальйону. Командир і бійці були повідомлені, що взвод Семена Харченка захопив плацдарм, і забезпечить їм більш-менш нормальну обстановку для форсування річки. Харченко поставив завдання підійти до дзоту, і закидати його гранатами.

Уже відпливли від лівого берега човни, плоти і понтони з бійцями другого батальйону. А правий берег все хлистав кулеметними чергами, тріскотнею автоматів, шипінням мінометів. Ворог зосередив весь вогонь на переправі, і на групі сміливців, які штурмували дзот.

Уже цілу годину взвод молодшого лейтенанта Харченка, вростаючи в землю, рухався вперед. Один дзот замовк, а інший відкрив ще сильніший вогонь. І тоді Харченко передав свій останній наказ всім замаскуватися, використо­вувати кожний виступ місцевості, звести вогонь на голо­вну амбразуру дзоту. А сам поповз вперед. І коли його від­діляли всього декілька кроків від амбразури, бійці побачили, як їх командир піднявся на весь зріст, і, з криком «За Бать­ківщину!», кинувся вперед, і закрив своїм тілом амбразуру дзоту. За декілька хвилин атаки обидва дзоти були захоп­лені.

Взвод виконав поставлене завдання - підрозділ 49-ї гвар­дійської дивізії висадився на правий берег Дніпра. В цей день вони визволили Херсон і весь Білозерський район.

А бійці взводу обережно несли на плащ-палатці свого ко­мандира, молодшого лейтенанта Семена Андрійовича Ха­рченка ...

У центрі села Білозерка піднісся пам'ятник воїну-визволителю.

Таксон: