Славний ювілей

29 березня Великій Лепетисі і Малій Лепетисі виповнюється 225 років. Бо вони засновані не в 1792, а на 3 роки пізніше – в 1795 році. Ця дата офіційно підтверджується записом в книзі реєстрації ордерів на отримання землі для заснування населених пунктів на приєднаних до Російської імперії землях у 1783-1791 роках, що зберігається у Київському Українському інституті рукопису. З запису про видання ордеру Генерал-губернатора Новоросії князя Платона Зубова № 216 на заснування сіл Малої і Великої Лепетих від 29 березня 1795 року говориться: «Графам Шуазелю Гуфье и Клермон Тоннеру в Днепровском уезде при реке Днепр первому двенадцать а последнему шесть тысяч десятин». Крім того, ми повинні мати на увазі, що, по-перше, самовільне заселення, без належного на те ордеру, будь яких з приєднаних до Російської імперії земель у результаті російсько-турецьких воєн 1768-1774 і 1787-1791 років категорично заборонялося. Тому заснування цих населених пунктів до 29 березня 1792 року було неможливим. А з огляду на те, що найкращі землі на берегах Дніпра та інших великих рік надавалися виключно найближчому оточенню царського двору, а наша місцевість відносилась саме до цієї категорії, утворення населених пунктів до зазначеної в Ордері дати є нонсенсом. По-друге, для тих, хто отримав ордер на землю, уряд Катерини ІІ встановив обов’язкову умову – поселити на ній не менше 17 душ чоловічої статі. Саме пов’язані з цією умовою події описує у своєму творі «Мертві душі» Микола Гоголь. То ж звідки французьким емігрантам було взяти таку кількість кріпаків? Катерина ІІ наказала поміщикам продавати зайвих кріпаків на невільничих ринках з метою заселення Північного Причорномор’я. Отже, перших поселенців Великої і Малої Лепетихи графи-французи купували на невільничому ринку у Каховці. Засновник Великої Лепетихи придбав аж 580 душ обох статей. Вони були з Курської, Чернігівської і Полтавської губерній. По-третє, усі новостворені населені пункти і їх населення скрупульозно обліковувалися, описувалися, і наносились на карти з метою збільшення прибутків імператорської казни. І саме у 1795 році Велика Лепатиха вперше з’являється на карті. І в науковому виданні «Россия. Полное географическое описание нашого отечества. Т. 14 Новороссия и Крым, Санкт-Перербург, 1910 г.» під редакцією Семенова-Тяншаньського, на с. 640 написано: «Верстами 10 ниже Золотой Балки на левом берегу Днепра расположено многолюдное волостное село Мелитопольського уезда Малая Лепатиха, а 5 верстами еще ниже, другое волостное село Великая Лепатиха; основание обеим селениям положено в 1795 году французскими эмигрантами».
Історія заснування Великої Лепатихи схожа на пригодницький авантюрний роман.
Французький граф Марі-Габріель-Флоран-Огюст де Шуазьоль-Гуфьє, в Росії Гаврило Августович – французький дипломат, посол Франції в Османській імперії з 1784 року, член Французької академії наук, художник, археолог, дослідник і колекціонер грецької давнини. Отримав чудову освіту. Автор всесвітньо знаменитої «Живописна подорож по Греції», опублікованої в Брюсселі в 1782 році. Книга отримала хвалебні і захоплені відгуки, завдяки яким Шуазьоль-Гуфьє став членом Академії написів і витонченої словесності, а через два роки – Французької академії наук.
Завдяки одруженню на казково багатій останній представниці роду Гуфьє став дуже багатим, але був змушений до прізвища Шуазьоль через дефіс додати Гуфьє. Саме до роду Гуфьє належав у 16 столітті прототип маркіза Карабаса у казці Шарля Перо «Кіт у чоботях» маркіз Караваза.
Велику французьку революцію 1789-1799 граф зустрів вороже  і  звернувся до Катерини ІІ за захистом. Отримавши запрошення в Петербург, у супроводі дітей та їх гувернера абата Ніколя. Був представлений   імператриці.  Йому  призначили велику пенсію, землю під заснування Великої Лепатихи, старший син отримав чин поручика гвардії, молодший відправлений до кадетського корпусу. Однак Катерина II швидко розчарувалась в Шуазьолі-Гуфьє, і його відлучили від двору. Дозволялося з`являтись там лише на самі великі свята. Отже – він майже рік проживав у Великій Лепатисі і керував її заснуванням. У епоху правління Павла I він був зачислений в число «жертв» попереднього царствування. Від нового імператора він отримав всілякі вищі державні посади: 23 січня 1797 року французької королівської служби, генерал-майору, графу Шуазьолю-Гуффьє був наданий чин таємного радника з 27 червня 1797 року: з 9 квітня 1797 р. граф начальник над експедицією мармурової ломки і копальні кольорових каменів в Пермській губернії; у            1797 році він стає віце-президентом Академії мистецтв і Головним директором всіх Імператорських бібліотек з чином титулярного радника, а в червні 1797 року  – Президентом Академії мистецтв. На початку 1797 року Шуазьоль-Гуфьє був призначений директором Імператорських бібліотек – президентом  Імператорської академії мистецтв.
30 квітня 1796 р. Найвищим Указом було наказано про «прийом від графа Шуазьоль-Гуффьє, відведеної йому в Таврійській області землі при урочищі Лепатиха і всіма на ній закладами з належним описом у казенне відомство; натомість графу було виділено маєток – село Хотечев з належними до нього селами у Володимирському повіті Волинської губернії. За ревізією 1795 року в селі Велика Лепатиха налічувалось 168 душ чоловічої статі.
Ставлення Павла I до Шуазьоль-Гуфьє швидко змінювалось. До нього дійшли слухи про викрадення книг, махінації і зловживання, в яких було замішане ім`я Гуфьє. На початку 1800 року його усунули від служби і вислали до маєтків у Литві.
Після смерті Павла I Шуазьоль-Гуфьє повернувся у Францію. На прохання імператора Олександр I йому повернули все, що належало до революції. У березні 1802 року він повернувся на батьківщину, був поновлений в правах, вдруге став членом французької академії наук, отримав чин генерал-лейтенанта, і став пером Франції. В Росії залишився старший син – Октавій  Шуазьоль-Гуфьє, правнуком якого був російський релігійний філософ Микола Бердяєв.
Засновник Малої Лепатихи французький граф з герцогського роду Клермон-Тоннер Людовік народився у 1740-х рр. Коли вибухнула революція 1789 року, змушений був тікати. В числі багатьох інших емігрантів він з'явився в Росію, був ласкаво прийнятий при дворі і багато подорожував по країні, що займала його своїми господарськими особливостями. Скоро він став членом Вільного економічного товариства, а в 1799 р. почав видання Журналу про «Землеробство», присвяченого імператору Павлу Петровичу. Французький текст належав Клермон-Тоннеру, а паралельно йшов російський переклад Михайла Бородавкіна. Намагався пристосовуватися до місцевих умов і викликати зацікавленість поміщиків, запрошуючи їх задавати запитання, на які він буде відповідати. Крім того, він на перший план ставив добробут селянина, знаходячи, що від нього залежить і достаток поміщика, а такий погляд в той час мало хто поділяв.
Граф Клермон-Тоннер помер у своєму маєтку, в селі Лепатиха, «там і похований, не маючи пам'ятника» у 1799 році. 21 квітня 1799 р. Найвищим Указом, на прохання графині Клермон-Тоннер дача Лепатиха була прийнята в казну, а замість неї був наданий фільварок Тяложський з селами: Бодяки, Шарки, Олексієво, Кулаги, Містки і Ігоркова в Бабиновецькому старостві, Вітебського повіту, Білоруської губернії. З того часу кріпацтва в селі не було.