Їх подвиги достойні звання Героя СРСР

Акоп Даніелович Адамян

 

Акоп Даніелович Адамян народився у бідній сім`ї у с. Берд Шамшадинського району Вірменії. Наймитував. У 1938 році був призваний в армію. Брав участь у війні з Фінляндією. Опісля отримав направлення у військове училище, яке успішно закінчив. З 5 серпня 1941 року на фронті. Мав три поранення, нагороджений орденом Червоної Зірки.

З 6 братів Адамяна, які билися на фронтах війни, додому повернувся лише наймолодший Артавазд.

«У степу за Соломками  — древні могили. Може, скіфські, може. й половецькі. Виділяється серед них — найвища, найпоказніша — мабуть, насипана на честь знаменитого кочового воїна...» «Серед безмежної української рівнини виситься курган. Хто знає, коли й як виник він. Може бути в глибоку давнину воїни схоронили тут хороброго витязя, насипали на могилі пагорб, висота якого говорила про його доблесні ратні справи...

Далеко навкруги видно з Кургану степ, що поростив бур'яном. Якщо зійти на курган у погожий ясний день і стати лицем до заходу, можна розрізнити вдалині синювату стрічку ріки».

«Та лишилися на могилі сліди недавніх подій: напівзасипані траншеї, ходи сполучень, вирви від важких снарядів, рване залізяччя, а біля підніжжя степового велета лягли у дві братські могили ті, хто полив цю землю своєю гарячою кров`ю, — 1200 радянських воїнів».

«Німці порили курган траншеями, побудували тут дзоти і бліндажі. Вони перетворили висоту в сильно укріплений опорний пункт і зі звичайною німецькою самовпевненістю думали, що курган став неприступною фортецею».

Прапор командира

«Гітлерівці запекло обороняються в районі Великої Лепетихи і  Горностаївки. Мабуть, вони будь-що вирішили утримати цей плацдарм на лівобережжі, і сподіваються прорватися з нього у Крим на допомогу своїм відрізаним частинам. Вони мають мінну лінію оборони з двох траншей повного профілю, насичену великою кількістю автоматичної зброї, артилерійської техніки. Опорні пункти пристосовані до кругової оборони. Скрізь встановлену густі мінні поля і дротяні загородження — прості, в два кілки, і спіралі Бруно. Проти нас також діють танки і самохідні гармати «фердинанд». І все це нам належить знищити, перемолоти, щоб швидше вийти до Дніпра. Наш загаль­ний успіх залежить від конкретних перемог на тих ділянках фронту, що їх займають наші підрозділи ...

Слухаючи  хрипкувату оповідь комбата, Адамян пригадував недавні бої своєї стрілецької дивізії на річці Молочній. Вони теж відзначалися не меншою напругою. Багато тоді зусиль доклали, перш ніж зламали фашистський рубіж оборони. І ось тепер знову. Штурмують ворожі укріплення, і ніяк не можуть у них увірватися.

З СП комбата Адамян повертається з командиром стрілецької роти. Закурюючи, зупинилися в траншеї. Поглянувши на захід, де в ранковій імлі виднівся ворожий передній край, Брижакін сказав: — Ота висота хіба ж так муляє. Найвища, ніяк до неї не підступишся. Все простріляно, заміновано ...

- А взяти треба — задумливо додав Адамян. — Вона тут центральна в його обороні. Заважає. Недарма нас розвернули на неї ...

Поговоривши про те, як взаємодіяти під час атаки, офіцери розійшлися. Старший лейтенант Адамян поспішив у розтащування своїх кулеметників. Наказав викликати командирів взводів, і перед кожним з них поставив чітке завдання. Від стрільців не відриватися, діяти швидко, точно, уважно стежити за полем бою, орієнтуватися  в обстановці. Одержувати понаднормово боєзапаси, під час атаки згодяться.

До початку наступу лишалася ще година. Хотів написати листа додому, а потім передумав: «Краще вже після бою». Ішов до бійців, потрібно було поговорити з новенькими. Вони зраділи його появі, і уважно прислухалися до по­рад.  Молоденькі тавричани теж були сповнені запалу взяти висоту, і це ще більше посилило впевненість командира кулеметників в успіхові бою. «Отже, ми сьогодні будемо там», — вирішив цілком упев­нено, і навіть зателефонував Брижакіну.

— Я теж нього хочу, — по­чув у відповідь. — Ти, брат, не забудь, що я тебе просив: розстріляй його станкачів, при­дави ручників. А то їх там на висоті ...

— Зроблю, — пообіцяв Адамян. — Я ж тебе ніколи не підводив...

О 12.00 вдарили гармати і міномети. Могила Висока, як поміж себе її називали бійці, спалахнула полум'ям вибухів. Злетіла в небо червона раке­та — сигнал уперед». «... загроза смерті не могла зупинити героїв. На вогонь ворога вони відповідали вогнем своїх автоматів й гвинтівок, і швидкими  перебіжками, непохитно просуваючись уперед. Кожен боєць розумів, яке значення має ця висота. Й чим ближче підходили стрілки офіцера Маляренка до кургану, тим сильніше кипіла в них ненависть до ворога, й міцніла воля до перемоги. Кожен прагнув бути попереду у тому бою. І не було сили, що могла б перепинити шлях нашим бійцям, що сказали перед боєм: «Сьогодні курган буде нашим!»

«Стрільці старшого лейтенанта Брижакіна вискочили з окопів. Куле­метники — разом з ними. Вони чітко виконують зав­дання. Комроти уважно сте­жить за діями своїх бійців, швидко дає накази. Все йде ніби добре, вже подолали по­ловину відстані до могили. Тільки б увірватися до першої лінії ворожих окопів! ... Та несподівано заговорили  вогневі точки, що досі мовчали, ма­буть, їх не зуміли подавити наші артилеристи. Вогонь во­рога  примусив   бійців за­лягти ...»

«Героїчно боролися бійці всіх родів військ. Мінометники лейтенанта Василенка одну за іншою знищували вогневі точки фашистів. Кулеметники старшого лейтенанта Адамяна не відставали від стрільців, своїм вогнем не давали можливості ворогу підняти голову. Адамян сам лягав за кулемет, і його кулі не знали промаху. З могутнім «ура!» увірвалися на висоту стрілки роти старшого лейтенанта Брижакіна. Кулею, штиком, гранатою стали вони знищувати гітлерівців. Німці запекло противились, але були вимушені  залишити курган».

«Що було далі в день 26 листопада 1943 року газета „Сталинское знамя” у № 293 розповіла в статті «Подвиг героя Адамяна» так: «Люди лежали на рівній, неначе стіл, рівнині, вели во­гонь з кулеметів і гвинтівок, намагаючись  примусити  за­мовкнути німців хоча б на хвилину, щоб піднятися самим, і знову  кинутися вперед. Старший лейтенант Адамян, який уважно спостерігав  за ворогом, помітив хоч і вузьку, але мало прострілювану смуж­ку землі. 3 групою своїх бійців він кинувся нею на висоту. Маневр увінчався успіхом. Не­забаром Адамян опинився в розташуванні ворога.

Німці, побачивши  небезпеку, яка загрожувала їм з ти­лу, спрямували на бійців, що прорвалися, сильний кулемет­ний і мінометний вогонь.

— Окопатися! — наказав Адамян.

Раптом потужний удар кинув старшого лейтенанта на землю. Осколком ворожої міни йому відірвало праву руку. «Невже смерть!» — промайнула думка, і вивела його з забуття. Зібравшись із силами, оглянувся навкруг, і побачив ту ж рівнину побіля висоти, притиснутих до землі  людей. Адамян рвонув закривавлений рукав спідньої сорочки, повісив його на багнет, і підніс над собою».

«Зібравши слабіючи сили, він вийняв хустку і, намочивши її у своїй крові, сказав бойовим товаришам: «візьміть палицю, прикріпіть до цієї хустки, і встановіть на кургані, як прапор. Нехай усі бачать, що курган наш!»

«Наші роти побачили червоний прапор Адамяна. Люди підвелися з землі. Тепер уже ніщо - ні вогонь, ні близькість смерті — не могли зу­пинити бійців. Одні з них па­дали, але інші мчали вперед, стріляючи на ходу з гвинтівок, автоматів. Німці, не витримавши стрімкого удару наших бійців, завагались, і побігли. Свинцевий град куль наздога­няв їх. Висота була взята штурмом».

Після бою бійці знайшли свого командира. Від великої втрати крові він знепритомнів. Його швидко направили в мед­санбат. Тут, не приходячи до пам`яті,  старший   лейтенант Адамян і помер. У нагородно­му листі сказано, що тіло від­важного патріота було повернуте в полк...» «Бійці викопали на вершині кургану могилу, і дбайливо опустили в неї тіло відважного офіцера.

— Віднині ми будемо називати цю висоту курганом Адамяна, — сказали бійці, і пішли на захід. Довго оглядались вони на курган, над яким, як символ перемоги і мужності радянських воїнів, осінній вітер колихав червоний шматок, скраплений кров'ю героя».

«Звістка про подвиг командира кулеметників миттю облетіла дивізію, запалила бійців на нові героїчні вчинки. Вони ще і ще раз перечитували телефонограму начальника політвідділу Товмасяна, переписану в аркуші-літучці: «Командиру роти Брижакіну. В бою Ви особисто, бійці Самсонов, Федоров, Іванов, Паршич, Княжевич та інші здійснили героїчний подвиг, оволодівши могилою. В пат­ріотичному пориві Ви піднесли на відбитому шматочку рідної землі прапор, забарвлений кров'ю вашого пораненого то­вариша Адамяна. Ваші дії, і славний подвиг Адамяна слу­жать прикладом для всіх. Хай же прапор, що майорить на висоті Адамяна, стане символом перемоги для нас усіх над фашистськими загарбниками. Начальник політвідділу Товмасян. 26 липня 1943 р.»

Того ж дня начальником штабу дивізії було написане донесення. Про події, активним учасником яких був старший лейтенант Адамян, розповіда­лося так: «Червонопрапорна стрілецька дивізія, перейшовши в наступ у напрямку висоти Високої, до­лаючи масований артилерійсько-мінометний і кулеметний вогонь ворога, оволоділа нею, і вела бій безпосередньо на висоті.

В цей день наші танкісти й артилеристи підбили 5 само­хідних гармат «фердинанд» і 5 танків ворога. Противник втратив 500 солдатів і офіцерів. Захоплено 17 полонених. Наші втрати: вбито – 177, поранено – 594 чоловіка ... щороку в День Перемоги поспішають до нього, щоб вклонитися тим, хто поліг на сухій таврійській землі. І тоді в зелених просторах довго бринить сумна мелодія, і лягають на посічені груди степу печальні вінки, журні букети перших весняних квітів, на честь героїв, невідомого, але близького і рідного Адамяна, який назавжди лишив степовій могилі своє прізвище ...»

Василь Коровін

Зв`язок працював

В чотирнадцятий раз він біжить низко пригнувшись по протоптаній стежці вздовж дроту. Тринадцять разів відновлював зв`язок в цьому бою Василь Коровін між командним пунктом і наступаючим підрозділом. І ось знову порив …

Все рідшими і рідшими стають зарослі. Ось і висота, на яку він повинен підвести телефонний дріт, але … дроту немає. Він знову перебитий снарядом. Лише величезна воронка, що чорніла на скаті, говорила про причини втрати зв`язку.

Зв`язковий Коровін взявся за звичну справу, але дарма – не вистачає дроту. Він стурбовано дивиться по боках, але вирваного шматка поруч немає. І потрібно то всього-навського півтора-два метри. До гребня висоти рукою подати. Мабуть що там і можна було дістати шматок дроту. Чутно наростаючий тріскіт автоматної черги, гуркіт артилерійської канонади…

- Зв`язок повинен бути відновленим – говорить гвардієць Коровін. Не довго думаючи, він вирішує з`єднати кінці дроту через себе, тримаючи їх в своїх руках.

Мерзнуть промоклі ноги, німіють руки, які міцно стискають кінці дроту. Злими джмілями проносяться кулі, рвуться міни, снаряди, але гвардієць вірний присязі, вірний своїй Батьківщині.

Зметнувся фонтан землі.  Десь зовсім поруч розірвався снаряд. Гаряча хвиля повітря з силою вдарила відважного зв`язкового в груди і кинула на землю. Коровін, було спробував піднятися, але страшний біль в коліні та грудях прикував його до землі. Відшукуючи очима кінець обірваного дроту, напружуючи сили, він поповз до нього з труднощами волочачи перебиту ногу …

Його знайшли мертвим. Він уткнувся лицем в землю з широко розкинутими руками. В кожному з його міцно стиснених кулаків був затиснутий кінець дроту.  Зв`язок працював! Гвардії зв`язковий Василь Коровін нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня посмертно.

Артилерист Федір Куянцев

 

… робітник одного з підприємств м. Нальчика… в перші дні війни був нагороджений медаллю «За відвагу»…

Бій, в якому гвардії артилерист Федір Куянцев завоював безсмертну славу, був у дні жорстоких боїв … за селище Велику Лепетиху.

Лівий фланг 306 полку і його стик з сусідом прикривала лише обслуга двох протитанкових гармат Федора Куянцева та Михайла Ніколаєва. Дві невеликі 45 мм гармати були добре замасковані, а люди глибоко зариті в землю. Піхотинці, які повинні були їх прикривати, напередодні були терміново перекинуті до хутора Середнього, де розгорівся жорстокий бій. Ворогу стало відомо про це. Місцевість сприяла накопиченню його сил: до самого переднього краю доходив засніжений яр, по якому піхоту можна було підвезти навіть на автомашинах, швидко і раптово. Гітлерівське командування так і зробило.

Якраз у цьому місці німці вирішили здійснити контратаку з наміром повернути втрачений напередодні дуже важливий рубіж.

Командири-артилеристи передбачили таку можливість. Боєприпасів було достатньо, але шрапнельних снарядів майже не залишилось, тому Куянцев поділився двома снарядами з Ніколаєвим.

На світанку 22 листопада 1943 року по вогневих позиціях артилеристів фашисти відкрили мінометний вогонь. Мін не шкодували, і били прицільно. Не зважаючи на те, що обслуга гармат відразу ж пішла в укриття, частина радянських воїнів була  убита і поранена.

З дикими криками, ведучи безсистемний вогонь (німці це дуже полюбляли), п`яні гітлерівці кинулись в атаку. Як тільки канонада стихла, артилеристи кинулися до гармат.

Федір Куянцев спокійно подав команду своєму розрахунку. Воро­жих автоматників, які полізли з балки, вони дружно зустріли шрапнеллю. Вогонь по гітлерівцях вели прямою наводкою. Снаряд за снарядом летіли в гущу німецьких загарбників спустошуючи їх ряди. Сам Куянцев з гвинтівкою висунувся вперед без промаху поражаючи гітлерівців.

Ворожі солдати, хоч і просунулись трохи вперед, не витримали вогню, і залягли, а потім повзком почали підбиратися до вогневої позиції гармати Куянцева. З яру з`явився новий ланцюг автоматників, за ним другий. Задум противника став зрозумілим. Він хотів прорватися в тил полку. Зв`язку з батальйоном і стрілецькою ротою не було, а німці, не зважаючи на значні втрати, продовжувала атаку.

Ось вирвалась вперед група німецьких автоматників. Вона виявилась близько від Куянцева, і увесь вогонь спрямувала на його гарматну обслугу.

Артилеристи знову повели вогонь. Шрапнельні і осколочні снаряди кінчались. Михайло стріляв бронебійними по окремих ворогах. Артилеристам довелося взя­тись за автомати і карабіни. Німці залягли, але незабаром знову, повзучи, почали просуватись впе­ред.

Ворожий кулемет, який бив майже впритул, знищив усю обслугу гармати Куянцева, був поранений він сам, але гармата не замовкала. Він залишився біля гармати один, але  продовжував битися. Після першого ж пострілу гармати ворожий кулемет замовк. Федір, не роздумуючи, кинув­ся до нього, захопив 2 німецьких ручних кулемети і коробки з набоями. Повернувшись до гармати, де ле­жав тяжко контужений Григо­рій Юхта, швидко ліквідував ним же створені неполадки, і вдарив короткими чергами по ворожо­му ланцюгу. Фашисти поспіхом посунулись назад, у балку. Він вів вогонь з трофейного кулемета до тих пір, доки є стрічки.

Діючи за законами гвардії … беззавітно вірний військовій присязі тяжко поранений Федір Куянцев знову стає до гармати. Другу атаку фашистів він від­бив спочатку шрапнеллю, а коли її не стало — осколочни­ми снарядами...

Німці почали застосовувати гранати. Їх осколки потрапили у значні частини гармати, але вона жила, як жив і сам герой-гвардієць. Куянцев віднаходив у собі сили і уміння тут же усувати незначні пошкодження. В цьому він був великий майстер.

Куянцев стріляв з гармати сам не забуваючи про гвинтівку і гранати, коли хтось з гітлерівців вискакував вперед, роблячи спробу обійти сміливця з тилу. Куянцев поражав його з гвинтівки, пускав в хід гранати… Але незабаром снаряди скінчились.

Метрах в двадцяти від Куянцева накопичувалися автоматники з ручними кулеметами, які збиралися зробити останній кидок. Федір, маючи понад два десятка ручних гранат, пустив їх у хід. Гранати летіли серіями: одна вибухала на землі, інша ж була у повітрі, третьою воїн замахувався. У відповідь полетіли гранати і в нього. Дві з них він перехопив і кинув у ряди фашистів. Гітлерівці, що зібралися у невеликому вибалку, були знищені, а єдиного  ворожого солдата, якому вдалося прорватися до позиції Куянцева, сержант знищив у рукопашній.

Ніколаєв теж вів відважний поєдинок. Разом з Сушком, він, стрілецькою зброєю і гранатами, відбивався від автоматників, що підходили до батареї.

Тим часом гітлерівці підходили. Для них стало очевидним, що ведуть бій лише з однією людиною. Незабаром черга кулемета затремтіла — ворожа куля впилася Федорові в руку. Цівка крові потекла й по його обличчю. Однак, після коротких пауз, кулемет продов­жував працювати до тих пір, поки не закінчився останній патрон. Тоді Федір підвівся, потяг з-за пояса останню гра­нату... Але витягти її в нього вже не стало сил. Похитую­чись, він якусь хвилину посто­яв біля гармати, а потім упав мертвим біля лафета. Фашисти увірвалися на позицію Куянцева, і Федір загинув.

Гітлерівці розвернули його гармату, намагаючись привести у дію. Та Ніколаєв у свою чергу розвернув гармату, і, першим же снарядом, розбив гармату Федора. Разом з гарматою він вивів зі строю декількох ворожих солдатів. Коли він вів вогонь останніми снарядами, ствол перегрівся, на бруствер вискочив німецький солдат, і впритул вистрілив у Ніколаєва. Проте промахнувся, і потрапив у шток напівавтомата. Замок перестав працювати. Михайло стрибнув у шанець до Сушка, і почав, разом з ним, відстрілюватись від ворога…

Вся ця драматична нерівна сутичка тривала біля трьох годин. Три ворожі атаки відбив гвардії артилерист Федір Куянцев, але зайнятий рубіж не здав.... жорстокий бій тривав і на інших ділянках, а тому не відразу зі спостережного пункту батальйону ... помітили, що відбувається у артилеристів. Коли ж помітили, то прийшли на допомогу.

З артилерійської обслуги двох гармат вижили лише Ніколаєв, і поранений Сушко.

Коли до місця цього безпри­кладного бою підоспіли наші піхотинці, і відкинули фашистів, кореспондент дивізійної газети Іванов, і командир батальйону капітан Ванін підрахували втра­ти ворога. Поблизу «сорокап'ятки» лежало 32 трупи воро­жих солдатів і 2 офіцерів, 2 станкових і 6 ручних кулеметів, багато іншої зброї. За таку ці­ну віддав своє життя відваж­ний артилерист Федір Куян­цев. Близько 3-х годин він один бився з цілою ротою ворога ... В шанцях – мертві бійці. Куянцев, зрешечений кулями, лежав, ніби відпочиваючи, прихилившись спиною до станини гармати…

Командування 109-ї дивізії порушило питання про присвоєння Куянцеву звання Героя Радянського Союзу і про нагородження Михайла Ніколаєва орденом Леніна.

У нагородному листі Федора Куянцева вказувалося, що уроженець столиці Кабардино-Балкарії Нальчика і до битви за Дніпро він був досвідченим солдатом, кілька разів був поранений, мав медаль «За відвагу». Виключну хоробрість проявив у пері­од затяжних боїв на річці Мо­лочній у вересні-жовтні 1943 року. Тут він із своєю «сорокап'яткою» підбив ворожий танк і два бронетранспортери, не раз сходився з ворогом вруко­пашну. В одній з таких сутичок він залишився один з усієї гар­матної обслуги, але не відсту­пив.

Проте у Москві вирішили інакше – присвоїли Орден Вітчизняної війни І ступеню посмертно.

Мірза Самед огли Мамедов

Мірза Самед огли Мамедов (1913 — 8 січня 1945) — сержант 197-го окремого винищувально-протитанкового артилерійського дивізіону 77-ї стрілецької дивізії.
Народився в 1913 році в Геранбойском районі Азербайджану. В лавах РСЧА з вересня 1941 року, наводчик протитанкової гармати. З грудня 1942 року у складі 197-го окремого винищувально-протитанкового артилерійського дивізіону 77-ї стрілецької (Азербайджан- ської національної, пізніше Сімферопольської) дивізії воював на Північно-Кавказькому, Південному, 4-му Українському та 1-му Прибалтійському фронтах.

У газеті 28 армії «Красное Знамя» за 3 грудня 1943 року за № 289 була надрукована стаття «Син Азейбаржану». В ній писалося: «В бою наводчик гармати знищив 6 (шість) німецьких танків і самохідну гармату «фердинанд».

Протитанкова батарея лейтенанта Івана Сидельникова зайняла вогневу позицію на мокрому кукурудзяному полі …

Триста метрів відділяли гармати від ворожих танків ... Командир розрахунку Павло Малишев … Щость кричить заряджаючий Чамал Халімов … У Мірзи орлине око … Гримнуло ще два постріли. Замковия Даштамір Халілов закричав: «Ай молодець, Мірза! Чотири снаряди – чотири танки … Потім підбив «фердинанда» - це «великий, великий стальний сундук». Після цього бій розгорівся в селі, де Мірза підбив ще 2 танки. Піхота зім`яла неприятеля, і погнала його у напрямку Великої Лепетихи. Про Мірзу дізналися у Москві, Баку. А через декілька днів його прийняв командуючий. Це було на Новий рік 1.1.1944». (Архів МО СРСР ф.382, оп.8505, д.13, л. 44-л.5).

Мав два бойові поранення — в грудні 1943 року, та у вересні 1944 року.

Наказом 42/н по військам 4-го Українського фронту від 9 грудня 1943 року був нагороджений орденом «Червоного Прапора».

У квітні — травні 1944 року 77-я стрілецька дивізія, разом з іншими частинами Червоної Армії, брала участь у визволенні Криму. Після успішних боїв в районі Томашевки і Джанкоя дивізія вийшла до Сімферополя, де протягом декількох днів вела запеклі бої за населені пункти Сура-Барин, Мар'янівка і Катеринівка, та, 13 квітня 1944 року, спільно з іншими частинами і з'єднаннями Червоної Армії, наступаючи з боку нинішнього аеропорту, звільнила від ворога Сімферополь, взявши полоненими близько тисячі німців.

20 квітня 1944 року частини 77-ї стрілецької дивізії вели бої на підступах до Севастополя біля ключової для міста висоти — Сапун-гори. В час зміни дислокації тягач з боєприпасами і причепленою до нього 76-мм гарматою, в розрахунку якого був сержант Мамедов, потрапив під ворожий обстріл, і був пошкоджений. Два тягача дивізіону були вже спалені. Незважаючи на ворожий обстріл, і зневажаючи смерть, сержант Мамедов відділив гармату від тягача, і закотив її в укриття. Інші бійці перегнали в безпечне місце пошкоджений тягач.

Вирішальний штурм Севастополя частинами Червоної Армії почався вранці 7 травня 1944 року. В ході штурму Сапун-гори 76-мм гармата, навідником якої був сержант Мамедов, діяла в бойових порядках 105-го стрілецького полку. У ніч перед штурмом розрахунок викотив гармату на дистанцію 50 метрів від ворожих позицій. Вранці, під час початку штурму Сапун-гори, ведучи влучний вогонь по вогневих точках, розрахунок рухався в бойових порядках наступаючої піхоти 105-го стрілецького полку, і, до 19:30, вивів гармату на Сапун-гору.

Далі розрахунок покотив гармату на штурм міста. Під час руху вздовж шосе несподівано з Доту на правому фланзі по гарматі і розрахунку, що котив її, відкрив вогонь ворожий кулемет. Командир гармати і два червоноармійця з розрахунку були поранені. Навідник Мамедов взяв командування гарматою на себе, розгорнув її, і, з другого снаряда, знищив ДОТ та 10 ворожих солдатів і офіцерів. 20 гітлерівців здалися в полон.

11 травня 1944 року командиром 197-го окремого винищувально-протитанкового артилерійського дивізіону сержант Мірза Мамедов був представлений до звання Героя Радянського Союзу. Подання було підтримано командиром дивізії, командиром корпусу, командувачем артилерією 51-ї армії. Однак, з невідомих причин, Наказом № 86/н по військам 51-ї армії від 30 травня 1944 року, сержант Мамедов був вдруге нагороджений орденом «Червоного Прапора». Крім того, Наказом № 19/н з 77-ї стрілецької дивізії від 13 травня 1944 року, був нагороджений медаллю «За відвагу».

З кінця липня 1944 року 77-я стрілецька дивізія на 1-му Прибалтійському фронті. Після поранення у вересні 1944 року і лікування в госпіталі, сержант Мірза Мамедов потрапив навідником 76-мм гармати у 992-й стрілецький полк 306-ї стрілецької дивізії 1-го Прибалтійського фронту, де так само проявив себе грамотним і відважним артилеристом.

20-21 грудня 1944 року, в бою біля населеного пункту Пампали Салдусского району, Латвії, сержант Мірза Мамедов вогнем зі своєї гармати розбив два німецьких бліндажа, знищив два кулемети, до 30 ворожих солдатів і офіцерів, чим сприяв просуванню полку піхоти. За відмінне виконання поставлених завдань Наказом № 01/н частинами 306-ї стрілецької дивізії від 8 січня 1945 року був нагороджений орденом Слави 3-го ступеня.
7 січня 1945 року сержант Мірза Мамедов отримав важке осколкове поранення і помер на наступний день у 286-му окремому медсанбаті 306-ї стрілецької дивізії. Похований у братській могилі на радянському військовому кладовищі біля населеного пункту Пампалі Салдуського району Латвії.

       Микола Панасович Полторакін

Живий смолоскип...

Дитинство Колі Полторакіна пройшло в Мінеральних Водах. Ріс він без батька. Бачачи, як мати невпинно трудиться, він в усьому намагався їй допомагати. У 1940 році закінчив 7 класів, став комсомольцем. Під час окупації рідного міста фашистами Микола був зв'язаний з місцевими патріотами-підпільниками, виконував окремі завдання. А коли в січні 1943 року місто звільнили радянські війська, добровольцем пішов воювати з гітлерівцями.

Було йому 17 років. Худий, змучений. Взяли в батальйон автоматником із труднощами — треба б підрости. Тільки він так наполягав: «Ми отут при фашистах такого натерпілися! І мама дозволила!». 

Почалися для Миколи бойові будні. Ходив він в атаки, вибивав гітлерівців з кубанських степів. Із сухорлявого підлітка він перетворився в міцного, широкоплечого юнака, навчився вміло діяти у складних ситуаціях. Був сміливий, стійкий, відважний. Це і підказало командуванню перевести його у взвод пішої розвідки 1054-го стрілецького полку. Дороги війни повели Миколу Полторакіна далі на захід.

... Наші війська в районі Великої Лепетихи були вже в 6—7 кілометрах від Дніпра.

Задум командування був таким: атакувати ворога, вийти до ріки і форсувати її. Але не вистачало даних про німецькі війська, що знаходяться в смузі просування дивізії. Потрібно було знати їхні вогневі засоби, місця переправ, наявність плавзасобів.

Командир 1054-го полку майор М. М. Радаєв викликав свого кращого розвідника Полторакіна: — Потрібний «язик», і такий, котрий може дати важливу інформацію. Повернувшись в розташування взводу, сержант відібрав чотирьох розвідників і разом з ними почав готуватися до рейду у ворожий тил.

Коли почало вечоріти, розвідники направилися до переднього краю. У холодному повітрі чулася нечаста стрілянина. Час від часу її перекривали вибухи снарядів, удари хвиль. Потрапивши під  обстріл, група Полторакіна понесла втрати. Двох поранених довелося відправити в санітарну роту. Але це не зупинило командира. Він знав: наказ повинен бути виконаний за будь-яку ціну.

Було вже біля півночі. Миколі вдалося знайти щілину у ворожій обороні і прослизнути в неї. Незабаром вийшли до дороги, що веде від селища Шевченко, до Великої Лепетихи. Засіли недалеко від неї, у рідкій лісосмузі.

У темряві почули квапливі кроки, а незабаром замаячіла широка фігура. Розвідники зрозуміли, що це поспішає телефоніст — очевидно, десь лінія на ушкодженні. Кращого «язика» і не придумаєш. Хлопці кинулися на нього, повалили на землю, засунули в рот кляп, зв'язали.

Уже на підході до лінії ворожих траншей  зненацька наткнулися на групу фашистів. Ті розсипалися ланцюгом і кинулися на розвідників. Над  усією групою нависла смертельна небезпека. Зривалося виконання бойового завдання. Лише кілька секунд було в розпорядженні Полторакіна. «Дорогу через фронт пам`ятаєте? Тоді давайте бігцем, я прикрию вас, затримаю німців», — сказав Микола товаришам.

Розвідники з «язиком» побігли. Хлопці доставили полоненого в штаб. А Миколи не було...

Але ось полк зайняв місцевість, де Микола залишився прикривати розвідників. На землі побачили більше десяти трупів фашистських солдатів. А де ж сержант? Усе прояснилося, коли наші війська опанували Великою Лепетихою. Розвідники в одному із сараїв, на околиці села, знайшли обгоріле тіло свого товариша. Розповіді місцевих жителів, допити полонених пролили світло на ще одне злодіяння гітлерівців.

Поранений під час бою з фашистами в ногу і кисть правої руки, Полторакін знепритомнів, і був захоплений у полон. Гітлерівці привезли його в село і відразу ж стали допитувати. Вів допит німецький підполковник через перекладача. Спершу поцікавився, відкіля він родом, чим займався до війни. На ці питання, хоч і крізь зуби, Микола дав відповіді. А коли підполковник підійшов до питань про кількість радянських військ, наявність в них артилерії, мінометів, Микола відповів: «Їх саме стільки, скільки потрібно, щоб вас знищити». Розлючений гітлерівець закричав: «Комуніст?». Полторакін відповів: «Ні, комсомолець, поки що. Шкода, що в живих мене не залишите, а то б я обов'язково став комуністом».

Допит продовжувався майже 3 години. Його стали катувати. Він мовчав. Розлютований стійкістю радянського розвідника, підполковник наказав душити Полторакіна. У відповідь Микола плюнула йому в лице. Побили Миколи до утрати свідомості.

Жителька села Велика Лепетиха Омельченко, що бачила знущання над нашим солдатом, скористалася моментом, підібралася до нього, і змочила лице водою, витерла кров, що текла з рота.

— Я — Полторакін Микола Панасович, розвідник 301-ї стрілецької дивізії. З, Мінеральних Вод я. Наші незабаром прийдуть ...

Фашисти принесли цебро і банки. Вони витягли Миколу з хати в сарай, облили бензином, і підпалили. Помер він у важких муках. Але Батьківщину, друзів-однополчан не зрадив.

Історія загибелі воїна записана в журналі бойових дій 301-ї стрілецької дивізії під час ліквідації Нікопольського плацдарму, описана в книзі «Шлях до Берліну» командира цієї дивізії Героя Радянського Союзу генерал-майора В. С. Антонова.

Поховано Миколу Полторакіна у братській могилі на цвинтарі у Великій Лепетисі.

Туманов Олександр

У 1944 році, коли значна частина Лівобережжя Херсонщини була звільнена, Червона Армія готувалась форсувати Дніпро. Допомагала їй в цьому авіація. По декілька разів на день вилітали льотчики на виконання бойового завдання: бомбили переправи через Дніпро, по яким відступали фашисти, знищували бойову техніку та живу силу ворога. Тепер наші льотчики відчували себе господарями в небі, хоч на нашій землі в багатьох місцях ще були фашисти, і йшли бої.

В одному з боїв, 6 лютого 1944 року, Олександр Туманов виявив колону автомашин, кинув свій літак у піке, і почав розстрілювати наземну ціль з гармат і кулеметів. Одна за іншою загорались машини. Проте настала мить, коли льотчик відчув: його літак підбитий, і приречений, загибель неминуча ... Чи так? Сумнівів не було. Тільки ось і гинучи можна знищувати ворога.

Він різко змінив курс, і направив свій палаючий літак на переправу через Дніпро у Великій Лепетисі. В паніці кинулись у воду фашисти.

– Прощавайте, друзі! Гину за Ба ... – це були останні слова, які почули по радіо товариші Саші.

Стовп диму і вогню, що зметнувся над переправою став першим суворим пам`ятником відважному льотчику.

Тяжко переживали смерть товариша, кращого льотчика, улюбленця полку, його товариші. Убита горем була Шура – наречена Сані. Вона втратила дорогу людину, яка її чисто, ніжно і бережно кохала.

Завдяки його самопожертві група генерала Шернера не змогла вивести техніку і важке озброєння з Нікопольського плацдарму.

Таксон: